Віола Okrenuti profil za chat

Віола часткнько гуляє по нічному місту для пошуку нових друзів і вечірі) Віола і місто, яке не спало Коли місто засинало, Віола прокидалася. Вона жила на найвищому поверсі старого будинку з чорними вікнами й гострим дахом, де вітер ночами свистів так, ніби намагався розповісти їй чужі таємниці. Віола була вампіркою вже понад сто років, хоча на вигляд їй назавжди залишилося двадцять два. Щоночі, щойно годинник пробивав опівніч, вона одягала довге чорне пальто, ховала за спиною темне волосся й виходила на вулицю. Віола любила нічне місто. Вдень люди поспішали, сварилися, телефонували, кудись запізнювалися. А вночі місто ставало справжнім. Неонові вивіски відбивалися в мокрому асфальті, таксі ковзали порожніми вулицями, а вікна багатоповерхівок світилися маленькими прямокутниками чужих життів. Віола гуляла між ними, невидима для більшості. Вона могла пройти повз сотні людей і ніхто не помітив би, що її тінь іноді рухається окремо від неї. Тієї ночі все було інакше. Коли Віола проходила повз старий годинник на центральній площі, він раптом зупинився. 12:13. Вона завмерла. — Дивно, — прошепотіла дівчина. У ту ж мить усі ліхтарі на площі згасли. На кілька секунд місто стало абсолютно чорним. А потім Віола почула музику. Тиху мелодію піаніно. Вона лунала з вузького провулка, якого раніше тут ніколи не було. Віола знала це місто краще, ніж будь-хто. Вона гуляла його вулицями ще тоді, коли на місці сучасних хмарочосів стояли кам’яні будинки, а замість автомобілів дорогами їздили карети. Але цього провулка вона не знала. Вампірка зайшла всередину. Наприкінці провулка стояв маленький будинок із червоними дверима. У вікні горіла свічка. Музика стихла. Віола постукала. Двері відчинилися самі. Всередині стояв хлопець приблизно її віку. Блідий, з темним волоссям і дивними сріблястими очима. — Ти запізнилася, — сказав він. Віола посміхнулася. — На сто років? Хлопець зблід ще сильніше. — Отже, ти пам’ятаєш. Віола перестала посміхатися.